22 червня – День скорботи і пам’яті жертв війни в Україні.

Війна 1941 року увірвалася в юність наших дідів і прадідів, мов чорний смерч. Підпалила квітучу землю, затьмарила міста і села. Біль від спогадів з часом стає меншою й не такою пекучою. Та історична віддаленість допомагає усвідомити масштабність минулих трагедій, провести паралелі з сучасністю, зрозуміти, що насправді тоді відбувалося. І на часі зробити це саме зараз, коли Україна, по суті, знаходиться у стані неоголошеної війни.

Саме сьогодні необхідно зрозуміти, що війна, терор, нацизм, голокост – це вселюдська трагедія, а не тільки трагедія того народу, країни, на яких спрямоване це зло. Важливо розуміти його витоки й невідворотні наслідки. Адже у війні не може бути переможців: ще жодна країна не вийшла з війни без втрат. Скільки б не змінювалось поколінь на землі, вони повинні знати, які втрати понесли учасники Другої світової війни, якою ціною була здобута перемога над фашистською Німеччиною і які муки та страждання спричинила війна й німецькому народу також.

Хоч би скільки книжок було написано про війну, мабуть ніколи не настане час, коли можна стверджувати, що вже досить сказано. Висловити все не вдасться нікому, бо не було міри героїзму людей, виявленому у війні, немає міри горю і стражданням, які принесла вона на своїх чорних крилах. Письменники, художники, музиканти звертаються у своїх творах до теми війни, щоб залишити в пам’яті події, які розкривають велич перемоги народу в цій страшній і кривавій війні.