Рік Августина Волошина

Історична довідка 

Верховна Рада України та Закарпатська і Львівська обласні ради проголосили 2024 рік – роком Августина Волошина, першого в історії законно обраного президента Української держави, який народився 17 березня 150 років тому. Сойм Карпатської України 15 березня 1939 року одноголосно обрав його таємним голосуванням.

Ця особа настільки масштабна, що досі довкола неї не вщухають суперечки. Українофобам різних мастей не дає спокою думка, що саме Августин Волошин (1874–1945) став ключовою постаттю історії Закарпаття ХХ століття.Ні впливові русофіли 1930-х років А. Бродій та С. Фенцик, які виявилися агентами угорських та польських спецслужб; ні дражливий перший губернатор Підкарпатської Русі Григорій Жаткович, який через рік-два свого «сидіння» в Ужгороді, повернувся у 1921 році до Америки, де згодом влився у табір тих же русофілів; ні місцеві чехофіли чи мадярофіли, які з радістю служили чужій владі; ні комуністичні діячі часів СРСР – ніхто в одній особі не поєднав настільки багато: боротьбу за національну свідомість за часів тотальної мадяризації до 1918 року; активну участь у процесі приєднання до Чехословацької Республіки; двадцятиліття культурної та політичної діяльності у міжвоєнний час; керівництво урядом автономії та проголошення незалежної української держави у 1939 році; еміграція за межі рідного краю і, зрештою, смерть у московських катівнях влітку 1945 року.

А до цього слід додати величезну педагогічну роботу – понад 20 років очолював учительську семінарію в Ужгороді (тепер би це назвали педінститутом), паралельно викладав у духовній семінарії, був автором 40 підручників та посібників, редактором і видавцем українських часописів, керівником Народно-християнської партії, депутатом Чехословацького парламенту, драматургом.

А ще душпастирська праця, не забуваймо що Августин Волошин був греко-католицьким священником, папським прелатом, носив титул монсеньйора. Гідна подиву плідна діяльність для людини, яка справляла враження загалом м’якої, толерантної, зваженої, навіть тихої.

Недарма Августин Волошин став мішенню №1 як для мадярофілів, так і для «русскіх» (без різниці червоних чи білих) та місцевих сепаратистів. Вони й досі паплюжать його ім’я. Адже Августин Волошин став символом українського Закарпаття, причому цілком природним і заслуженим.
  

Особливо не подобається їм його діяльність за часів недовгого існування Карпатської України з жовтня 1938 року по березень 1939-го, коли уряд Чехословаччини призначив його керівником автономної Підкарпатської Русі.

Зрештою, закиди одні й ті самі, вони традиційно повторюються ще з радянських часів. Головний із них, що Волошин – «колаборант», співпрацював із німецькою владою.

^{Повідомлення в газеті «Нова Свобода» про повторне призначення Августина Волошина очільником автономної влади Підкарпатської Русі у грудні 1938 року}

Той, хто пише такі твердження, не орієнтується в тогочасній ситуації в Чехословаччині. А вона склалася так, що після сумнозвісної Мюнхенської угоди 5 жовтня 1938 року президент ЧСР Едвард Бенеш подав у відставку і виїхав за кордон. Після нього владу очолив правник Еміль Гаха, і власне з цього моменту розпочинається історія так званої Другої Чехо-Словацької Республіки (ЧСР), яка проіснувала до 15 березня 1939 року.

Це була держава, що жила в зовсім інших обставинах, втративши значні території, які відійшли німцям через зраду союзників – Франції та Великобританії, які гарантували їй територіальну цілісність. Опинившись в ситуації, коли вся Чехія оточена німецьким Рейхом (Австрія вже теж стала частиною Німеччини), уряд ЧСР змушений був вибрати співпрацю з німцями як єдину можливість подальшого існування незалежної держави.

І саме за таких обставин Чехо-Словацька Республіка нарешті надає відкладену на 20 років, давним-давно прописану в Конституції автономію Словаччині та Підкарпатській Русі. Тож орієнтація на Німеччину, яку закидають уряду в Хусті, насправді була такою ж самою, як і орієнтація тодішньої Праги чи Братислави. Іншої зовнішньої альтернативи просто не існувало. Тим паче, коли сусідні Польща та Угорщина самі стали агресорами і захопили шмат чехословацької території.

^{Президент Карпатської України Августин Волошин (1874–1945) очима художника Юрія Журавля}

В умовах загрози свого існування Чехословаччина швидко здійснювала поворот від демократичної першої республіки до правих режимів, які існували в сусідніх державах. Заборонено комуністичну партію, розпущено інші політичні партії, на місці котрих виникають національні об’єднання: у Чехії – Партія національної єдності, у Словаччині – Глінкова словацька народна партія – Партія словацького національної єдності, в Карпатській Україні – Українське національне об’єднання (УНО), Тобто, те, що відбувалося на Закарпатті, не було чимось особливим. Більше того, Карпатська Україна як найвіддаленіша провінція плелася у хвості подій.

І якщо Словаччина та Чехія вже 14–15 березня 1939 року визнали німецьку зверхність, то Карпатська Україна ще завзято боронилася угорським окупантам. Власне Августин Волошин тримався до останнього за Чехословацьку Республіку.

Показовою є його телеграма центральному уряду в Празі, де він пояснює проголошення незалежності Карпатської України тим, що з виникненням самостійної Словацької Республіки Чехословаччини де-факто більше не існує, і дякує уряду в Празі за 20-річну співпрацю. З цього погляду Волошина слід зараховувати до послідовних прихильників федеративної Чехословаччини, а не оголошувати «колаборантом», як це роблять досі комуністичні та сепаратистські пропагандисти.

Празький уряд сам завинив у тому, що 20 років затягував із наданням автономії Словаччині та Підкарпатській Русі, що, зрештою, і спричинило ті національні проблеми, які розвалили і першу, і другу Чехословацьку Республіку.

^{Зображення президента Карпатської України Августина Волошина на непоштовій марці}

 Від нас залежить, чи у час новітнього лихоліття ми зможемо гідно вшанувати видатного політика, вченого, священника, який відстоював українську ідентичність і, зрештою, віддав «за нашу свободу» і своє, сповнене таких карколомних поворотів, жертовне життя.

 

 

10 грудня у світі відзначають Міжнародний день прав людини, який було засноване 4 грудня 1950 року на засіданні Генеральної Асамблеї ООН, знаменуючи річницю ухвалення Асамблеєю Загальної декларації прав людини в 1948 році.

Права людини як броня – вони захищають нас; вони як правила – говорять нам, як себе поводити; і вони як арбітри – ми можемо до них звертатися. Вони абстрактні – як емоції, і як емоції, вони належать усім й існують, що б навколо не відбувалося. Вони схожі з природою, тому що їх можна зневажити; та з духом, тому що їх неможливо зруйнувати. Подібно до часу, вони однаково ставляться до всіх нас: багатих і бідних, старих і молодих, білих і чорних, високих і низьких. Вони пропонують нам повагу і вимагають від нас ставитися з повагою до інших. Вони подібні до доброти, правди і справедливості: ми можемо мати розбіжності в думках стосовно їхнього визначення, але ми впізнаємо їх, коли бачимо, що їх порушують.

В читальній залі нашої біблотеки представлена книжкова виставка "Ваше право знати", на якій розміщені книги  присвячені Міжнародному дню захисту прав людини, яка викличе неабиякий інтерес у читачів, вона допоможе зорієнтуватись у багатоманітному світі правових відносин. Протягом дня пропонуємо переглянути соціальний відеоролик "Захищай свої права та права інших".

Отже, від народження всі люди мають певні права і обов׳язки, які гарантовані Конституцією і захищаються державою. Їх потрібно знати й реалізовувати, але пам'ятати, що поводитись слід так, щоб своєю поведінкою не порушувати прав іншої людини.

 

 

 Інформаційна довідка до Дня місцевого самоврядування

 

В Україні 7 грудня відзначають День місцевого самоврядування. Це свято встановлене Указом Президента від 25 листопада 2000 року.

День місцевого самоврядування – це свято української громади, свято тих, хто працює в органах місцевої влади, депутатів і всіх громадян, які дбають про комфорт та достаток у рідному місті чи селі. Цей день об’єднує людей з активною життєвою позицією.

В словнику української мови Грінченка громаду визначено, передусім, як «товариство рівноправних осіб, суспільство». Саме громадський, а не державний устрій був невіддільною рисою українського народу. Тут можна згадати і поняття громади як базової форми життя українських селян і запорізьке козацтво, з його майже демократичною формою правління, і реформаційні рухи в Україні ранньомодерного періоду.

15 жовтня 1985 року європейськими державами був схвалений міжнародний пакт, який іменується «Європейська хартія місцевого самоврядування». Цей пакт зіграв і продовжує грати виключно важливу роль у становленні і розвитку класичної моделі місцевого самоврядування як в старих, так і нових європейських демократіях.

Особливо важливе значення має Хартія для незалежної України, де інститут місцевого самоврядування був на 70 років заборонений і тепер його поновлення відбувається з величезними зусиллями і проблемами.

15 липня 1997 року Верховна Рада України ратифікувала Хартію, яка таким чином стала частиною національного законодавства.

 

Система місцевого самоврядування повинна відповідати потребам суверенної цілісної держави. І День місцевого самоврядування має стати справжнім орієнтиром, правовою основою в процесі перебудови сучасної моделі місцевого самоврядування в Україні.

Відзначення цього свята є підтвердженням самоврядних традицій багатьох поколінь українців, реалізації їх права брати участь в управлінні державними справами на місцевому рівні.

Сьогодні місцеве самоврядування стало основою народовладдя, одним з головних чинників розвитку громадянського суспільства, дійовим інструментом вирішення не лише регіональних, а й загальнодержавних завдань.

Адже майбутнє нашої держави залежить від розвитку та успіху кожної громади!

 

Матеріали підготовлено

КЗ "Публічна бібліотека Тячівської міської ради"

                                           

  Онлайн-довідка «Люди та суспільство»

до Міжнародного дня людей з обмеженими можливостями

 

Щороку 03 грудня в Україні відзначається Міжнародний день людей з обмеженими фізичними можливостями, який був встановлений резолюцією Генеральної Асамблеї ООН 14 жовтня 1992 року.

 Цей день покликаний привернути увагу суспільства до проблем людей з особливими потребами, до захисту їхніх прав, гідності та благополуччя. В сучасних умовах соціально-економічного та політичного розвитку особливо гостро стоїть питання регулювання та захисту праці осіб з обмеженими фізичними можливостями.

 За оцінками Всесвітньої організації охорони здоров’я, понад 1 мільярд людей мають певну ваду здоров’я, а це майже 15% населення світу. У людей з обмеженими фізичними можливостями вища ймовірність бути безробітним, і загалом, заробляти менше, ніж здорові люди. Статистичні дані свідчать, що зайнятість серед чоловіків з обмеженими фізичними можливостями (35%) і жінок з обмеженими фізичними можливостями (20%) нижча, ніж серед людей без обмежень у фізичних можливостях (у чоловіків – 65%, у жінок – 30%).

 В Україні понад 2 мільйони 800 тисяч людей мають статус особи з обмеженими фізичними можливостями, з них 151 тисяча – діти. Це 6,1% від загальної кількості населення. І майже 80%  осіб з обмеженими фізичними можливостями – це люди працездатного віку.

 Верховною Радою України прийняті базові закони України, які заклали правове підґрунтя для здійснення державної підтримки осіб з вадами здоров’я, вирішення питань їх комплексної реабілітації та інтеграції в суспільство, зокрема Закон України «Про основи соціальної захищеності інвалідів в Україні». Цим Законом, насамперед, визначено право на медичну допомогу (безкоштовну або на пільгових умовах), реабілітацію і санаторно-курортне лікування, на освіту, працевлаштування, забезпечення інвалідними візками, протезно-ортопедичними виробами та інше.

 Міжнародний день людей з обмеженими фізичними можливостями є нагадуванням людству про його обов’язок виявляти турботу і милосердя до людей з особливими потребами.

 

 

 

 

Матеріал підготовлений

КЗ «Публічна бібліотека Тячівської

                                                                                                              міської ради»