Історична довідка 

                присвячена 34-й річниці  виведення військ з Афганістану

                                       "Вічний – біль Афганістан"

Афганська війна 1979-1989рр..- збройний конфлікт між афганськими урядовими і союзними військами СРСР, що прагнули зберегти в Афганістані прокомуністичний режим, з одного боку, і мусульманським афганським опором - з іншого.

Головною причиною війни стало іноземне втручання в афганську внутрішньополітичну кризу, який був наслідком боротьби за владу між урядом Афганістану і численними збройними формуваннями афганських моджахедів («душманів»), що користуються політичною і фінансовою підтримкою провідних держав НАТО та ісламського світу, з іншого боку внутрішньополітичною кризою в Афганістані була «Квітнева революція» - події в Афганістані 27 квітня 1978р., результатом яких стало встановлення в країні марксистського прорадянського уряду.

 В результаті Квітневої революції до влади прийшла Народно-демократична партія Афганістану (НДПА), лідером якої був у 1978р. Нур Мохаммад Таракі (був убитий за розпорядженням Хафизулла Аміна), а потім Хафизулла Амін до грудня 1979р., що проголосила країну Демократичною Республікою Афганістан (ДРА).

 Спроби керівництва країни провести нові реформи, які дозволили б подолати відставання Афганістану, наштовхнулися на опір ісламської опозиції. У 1978 році, ще до введення радянських військ, в Афганістані почалася громадянська війна.

 У березні 1979 року, під час заколоту в місті Герат, послідувало перше прохання афганського керівництва про пряме радянське військове втручання. Але комісія ЦК КПРС по Афганістану, доповіла Політбюро ЦК КПРС про очевидність негативних наслідків прямого радянського втручання, і прохання було відхилене.

 Однак Гератський заколот змусив провести посилення радянських військ на радянсько-афганському кордоні і за наказом міністра оборони Д. Ф. Устинова почалася підготовка до можливого десантування в Афганістан посадковим способом 105-ї гвардійської повітряно-десантної дивізії. Було різко збільшено число радянських радників (у тому числі військових) в Афганістані: з 409 осіб у січні до 4500 до кінця червня 1979 року.

 Поштовхом для втручання СРСР стала допомога США Моджахедам. Згідно з офіційною версією історії, допомога ЦРУ моджахедам почалася протягом 1980 року, тобто після того як радянська армія вторглася в Афганістан 24 грудня 1979р. Але реальність, що трималася в секреті до сьогоднішнього дня, є інша: насправді президент Картер підписав першу директиву про таємну допомоги противникам прорадянського режиму в Кабулі 3 липня 1979р. Рішення про введення військ було прийнято на засіданні Політбюро 12 грудня 1979р.

 В грудні 1979р. почалося введення радянських військ в Афганістан за трьома напрямками: Кушка - Шинданд - Кандагар, Термез - Кундуз - Кабул, Хорог - Файзабад.

 Участь радянських військ у бойових діях на території Афганістану директивою не передбачалася, не було визначено порядок застосування зброї навіть з метою самооборони. Правда, вже 27 грудня з'явився наказ Д. Ф. Устинова про придушення опору бунтівників у випадках нападу. Передбачалося, що радянські війська стануть гарнізонами і візьмуть під охорону важливі промислові та інші об'єкти, звільнивши тим самим частини афганської армії для активних дій проти загонів опозиції, а також проти можливого зовнішнього втручання. Кордон з Афганістаном було наказано перейти в 15:00 за  московським часом (17.00 кабульський) 27 грудня 1979. Але ще вранці 25 грудня по понтонному мосту через прикордонну річку Амудар'я переправився 4-й батальйон 56-ї гвардійської десантно-штурмової бригади, якому поставили завдання захопити високогірний перевал Саланг на дорозі Термез - Кабул, щоб забезпечити безперешкодний прохід радянських військ. Того ж дня почалося перекидання частин 103-й гвардійської ВДД на аеродроми Кабула і Баграма. На Кабульський аеродром першими висадилися десантники 350 гвардійського парашутно-десантного полку під командуванням підполковника Г.І. Шпака.

 Десант висаджувався на аеродромах Кабула, Баграма, Кандагара. Введення військ проходило не легко; під час захоплення президентського палацу в Кабулі загинув президент Афганістану Хафизулла Амін. Мусульманське населення не змирилося з радянською присутністю, і в північно-східних провінціях спалахнуло повстання, що поширилося на всю країну.

 Радянське командування розраховувало доручити придушення повстання кабульським військам, які, однак, були сильно ослаблені масовим дезертирством і не впоралися з цим завданням. «Обмежений контингент» протягом ряду років контролював становище в основних містах, тоді як заколотники відчували себе порівняно вільно в сільській місцевості. Міняючи тактику, радянські війська намагалися розправитися з повстанцями за допомогою танків, вертольотів і літаків, але високомобільні групи моджахедів легко уникали атак. Бомбардування населених пунктів і знищення посівів також не дали результату, однак до 1982р. близько 4 млн. афганців зникли в Пакистані та Ірані. Поставки зброї з інших країн дозволили партизанам протриматися до 1989 р., коли нове радянське керівництво вивело війська з Афганістану.

 Перебування радянських військ в Афганістані і їх бойова діяльність умовно поділяються на чотири етапи:

 - грудень 1979 - лютий 1980рр. - введення радянських військ в Афганістан, розміщення їх по гарнізонах, організація охорони пунктів дислокації і різних об'єктів.

 - березень 1980 - квітень 1985рр. - ведення активних бойових дій, в тому числі широкомасштабних, спільно з афганськими з'єднаннями і частинами; робота з реорганізації і зміцненню збройних сил Демократичної Республіки Афганістан.

 - травень 1985 - грудень 1986рр. -  перехід від активних бойових дій переважно до підтримки дій афганських військ радянською авіацією, артилерією і саперними підрозділами; підрозділи спецпризначення вели боротьбу з припинення доставки зброї і боєприпасів за кордону; відбувся вивід 6 радянських полків до СРСР.

 - січень 1987 - лютий 1989рр. -  участь радянських військ в проведенні афганським керівництвом політики національного примирення; продовження підтримки бойової діяльності афганських військ; підготовка радянських військ до повернення на Батьківщину і здійснення повного їх виводу.   

 За уточненими офіційними даними, безповоротні втрати особового складу радянської армії в Афганській війні склали 14 427 осіб, КДБ - 576 чоловік, МВС - 28 чоловік загиблими і зниклими без вісті. У ході війни було поранених - 49984, полонених - 312, інтернованих - 18 осіб. Поранення і контузії отримали більше 53 тис. чоловік. Значне число людей, які надходили в госпіталі на території СРСР, померли від наслідків важких поранень і травм. Ці особи, що померли в госпіталях, не ввійшли до числа офіційно озвучених втрат. Точне число загиблих у війні афганців невідоме. Наявні оцінки коливаються від 1 до 2 млн. чоловік.

 Через горнило радянсько-афганської війни пройшло більше 160 000 українців. З них 2 378 загинули, в тому числі 60 вважаються зниклими безвісти або тими, що потрапили в полон.

 Поранення отримали більше 8 000 українців, з них 4 687 повернулися додому інвалідами. Із 72 осіб, удостоєних за роки «афганської» війни звання Герой Радянського Союзу, є 11 українців.

 Матеріали підготовлено 

КЗ "Публічна бібліотека"

                                                                                                                 

 

Минають дні, ідуть роки.
Життя листки перегортає.
А біль Афгану – навіки,
В душі чомусь не замовкає.

 

25 грудня 1979 року Радянські війська були введені в Афганістан для виконання інтернаціонального обов’язку. Багатьом із них ніколи вже не повернутися до рідної хати, не побачити ні рідних, ні неба, ні своєї землі.

Брудна, підступна війна…За що, за які ідеали, за чию Батьківщину, в ім’я якої мети загинули десятки тисяч юнаків? Сивіли від горя батьки і матері, ховаючи своїх дітей, вдовами ставали жінки у мирний час. Через цю безглузду війну пройшли 700 тисяч чоловік. І серед них 30% були українці. З них: 3280 загинули, а 80 пропали безвісти чи потрапили в полон.

Понад 8 тисяч були поранені, 3560 стали інвалідами, Такий рахунок Афгану.

Летять, відлітають у вічність роки, скільки б їх не минуло, не зітруть у народній пам’яті імена воїнів-афганців. Відповідно до Указу Президента України від 11 лютого 2004 року 15 лютого відзначається як День вшанування учасників бойових дій на території інших держав.

Віддаючи данину шани воїнам, працівниками КЗ "Публічна бібліотека Тячівської міської ради" було організовано для широкого кола користувачів виставку–пам’ять “Афганістан - його нам не забути” та підготовлено історичну довідку “Вічний – біль Афганістан”. Тож схилимо голови перед світлою пам’яттю тих, хто віддав своє життя, увійшовши у безсмертя. 

З нагоди Міжнародного дня книгодарування КЗ "Публічна бібліотека" оголошує благодійну акцію «Подаруй бібліотеці книгу!».

За доброю традицією, в цей день люди обмінюються книгами: дарують їх друзям, чи навіть незнайомцям, залишають у поштових скриньках, книгарнях, бібліотеках. Головне – разом з книгою передати своє тепло та позитивну енергію.

Якщо у Вас вдома є цікаві, але прочитані книги, подаруйте їх бібліотеці. Тут кожна книга знайде свого читача.

Чекаємо на Вас!!!

 

Книги – ювіляри  2023

Герберт Веллс 

"Війна світів" - 125

         Герберт Веллс — один із засновників сучасної фантастики. Кількома десятками мов видано багатотомні зібрання творів.
Хоча від часу смерті письменника пройшло понад три десятиріччя, а початок його творчого розквіту припадає на кінець минулого століття, духовна та наукова насиченість прози Веллса робить її актуальною і сьогодні.

Початок ХХ століття, англійське графство Серрей. На Землю один за одним падають великі металеві циліндри, з яких з'являються дивні  істоти. Зібравши гігантські крокуючі триніжки, здатні пересуватися зі швидкістю кур'єрського потяга і забезпечені генераторами смертоносних теплових променів і отруйного чорного диму, чужаки з Марса починають планомірний і безжалісний захоплення нашої планети ...

 

 

 

Інформаційні матеріали до Дня пам'яті Героїв Крут -105

 

 

У 1917 році постала Українська Центральна Рада, згодом була створена Українська Народна Республіка.

Прихід до влади у Росії більшовиків у листопаді 1917 року становив загрозу для України. Вони прагнули встановити контроль над Україною. У грудні більшовицький уряд Росії (Рада народних комісарів) направив ультиматум Українській Центральній Раді. У ньому йшлося про виконання таких умов: дозволити переміщення більшовицьких військ в Україні, не пропускати із фронту (Першої світової війни) на Дон антибільшовицькі сили і відмовитися від утворення окремого Українського фронту. Українці відхилили вимоги і звинуватили більшовицьку Росію у втручанні у внутрішні справи України та розпалюванні ворожнечі. Раднарком, своєю чергою, оголосив Центральну Раду “в стані відкритої війни проти Радянської влади в Росії і на Україні”.

7 січня 1918 року більшовики оголосили загальний наступ на Україну. У середині січня 1918-го вони встановили контроль майже на всьому Лівобережжі та просувалися на Київ. За таких умов 22 січня 1918 року Українська Центральна Рада ІV Універсалом проголосила незалежність Української Народної Республіки.

 

Напередодні бою

Більшовицькі сили наступали на Київ з двох напрямків. Загін під командуванням Михайла Муравйова просувався Полтавщиною, в той час як на Чернігівщині діяв 1-й Мінський революційний загін на чолі з Рейнгольдом Берзіним. Вважаючи полтавський напрямок найбільш загрозливим, українське командування спрямувало туди найбоєздатніші частини, зокрема, Січових стрільців та Гайдамацький кіш Слобідської України.

Всупереч розрахункам, основні сили загону Муравйова вирушили на з'єднання з Мінським революційним загоном. 28 січня вони заволоділи ключовим пунктом української оборони на Чернігівщині – станцією Бахмач. Здавалося, більше нічого не завадить більшовицькому наступу на Київ.

На підступах до столиці Муравйов закликав: “Наше бойове завдання – взяти Київ... Жаліти київських мешканців нема чого, вони терпіли гайдамаків – нехай знають нас і одержать відплату. Жодного жалю до них! Кров’ю заплатять вони нам. Якщо треба, то каменя на камені не залишимо".

Проте вже наступного дня на станції Крути їхній наступ зупинили українські частини, до яких підійшло підкріплення – курсанти  Київської юнацької військової школи імені Богдана Хмельницького сотника Аверкія Гончаренка та добровольці Помічного студентського куреня Січових стрільців (18-20-річні юнаки з Університету святого Володимира, Українського народного університету, Київської гімназії Кирила та Мефодія). До курсантів юнацької школи, студентів і гімназистів приєдналося ще десь 80 добровольців із підрозділів Вільного козацтва з Ніжина.

 

 

Перші кіборги

 

29 січня 1918 року в Крутах перебувало до 520 українських воякiв, юнакiв і студентiв при 16 кулеметах та з однією гарматою на залiзничнiй платформi. У росіян була десятикратна перевага в живій силі, мали бронепотяг та артилерію.

Військами УНР під Крутами командував Аверкій Гончаренко. Завдяки вигідній позиції і героїзму бійців українцям вдалося завдати росіянам значних втрат і стримати наступ до темряви. Потім під тиском ворога більшість підрозділів організовано відступили до ешелонів на станції неподалік і вирушили в бік Києва, руйнуючи за собою залізничні колії. Але одна студентська чота – 27 юнаків, – заблукавши у темряві, повернулася до станції Крути, яка на той час уже була зайнята більшовиками. Вони потрапили в полон. Полонених катували, а потім стратили. Згодом частину героїв поховали на Аскольдовій могилі у Києві.

На сьогоднi вiдомi прiзвища 20 з них. Це студенти Народного унiверситету Олександр Шерстюк, Ісидор Пурик, Борозенко-Конончук, Головащук, Чижов, Сiрик, Омельченко (сотник); студенти Київського унiверситету святого Володимира Олександр Попович, Володимир Шульгин, Микола Лизогуб, Божко-Божинський, Дмитренко, Андрiїв; гiмназисти 2-ї Кирило-Мефодiївської гiмназiї Андрiй Соколовський, Євген Тернавський, Володимир Гнаткевич, Григiр Пiпський, Іван Сорокевич, Павло Кольченко (прапорщик), Микола Ганкевич.

Загалом у бою під Крутами загинуло з української сторони, за різними оцінками, 70–100 осіб.

 

Втрати бiльшовицьких вiйськ сягали 300 воякiв.

 

Брестський мирний договір

 

Затримавши ворога на чотири дні, українські війська дали змогу уряду укласти Брестський мир між Українською Народною Республікою і державами Четверного союзу. Перемовини закінчилися 9 лютого 1918 року підписанням Брестського мирного договору. Він визначав:

визнання Четверним союзом самостійної Української Народної Республіки суб’єктом міжнародних відносин;

перехід Холмщини та Підляшшя до складу  України; Східна Галичина та Буковина мали бути виділені в окремий коронний край Австро-Угорщини;

кордон із Польщею, що мав бути визначений комісією “на основі етнографічних відносин і бажань людности”;

відмову сторін від взаємних претензій на відшкодування збитків, спричинених війною;

обмін військовополоненими та встановлення дипломатичних відносин;

постачання УНР іншій стороні до 31 липня 1918 року 60 мільйонів пудів хліба, 2750 тисяч пудів м’яса, іншу сільгосппродукцію та промислову сировину.

Тим часом 4 лютого 1918 року більшовицькі війська Михайла Муравйова підійшли до Києва. Під гуркіт гармат Центральна Рада приймала найрадикальніші закони – про ліквідацію права власності на землю та демобілізацію.

Через два дні почався масований артилерійський обстріл, ще через 3 дні муравйовці ввірвалися в місто. Розгорнулося мародерство і полювання на українських чиновників, офіцерів, усіх “підозрілих”. Жертвами “червоного терору” стали декілька тисяч киян. Вже наприкінці лютого 1918 року завдяки підтримці німецьких та австро-угорських військ українці почали звільнення України від більшовиків. У квітні було звільнено майже всю Україну.

 Матеріали підготовлено КЗ "Публічна бібліотека Тячівської міської ради"

 

 

Інформаційні матеріали до Дня Соборності України – 2023 та 105-ї річниці проголошення незалежності Української Народної Республіки

 

Щороку 22 січня в день проголошення Акта Злуки Української Народної Республіки та Західноукраїнської Народної Республіки Україна відзначає День Соборності. Офіційно це свято встановлене Указом Президента України «Про День Соборності України» від 13 листопада 2014 року № 871.

Акт Злуки став історичним об’єднанням українських земель в одній державі.

Він увінчав соборницькі прагнення українців обох частин України – Наддніпрянщини та Наддністрянщини – щонайменше з середини XIX століття. Це – основоположна віха українського державотворення.

24 серпня 1991 року позачергова сесія Верховної Ради УРСР ухвалила Акт проголошення незалежності України. Його підтримали українці на Всеукраїнському референдумі 1 грудня 1991-го. Втім, історики цілком справедливо відзначають, що 24 серпня відбулося відновлення державної незалежності України. Вперше у XX столітті її проголосила Українська Центральна Рада 22 січня 1918 року IV Універсалом. А за рік, 22 січня 1919-го, на Софійському майдані в Києві відбулося об’єднання в одну державу Української Народної Республіки й Західноукраїнської Народної Республіки.

Через невдачу Української революції 1917–1921 років державність зберегти не вдалося. Тому у XX столітті українці змушені були продовжувати боротьбу за неї, аж до відновлення незалежності в 1991-му.

Ключові тези

22 січня ми згадуємо дві рівнозначні за вагомістю події української історії: проголошення незалежності Української Народної Республіки й Акт Злуки українських земель.

105 років тому – 22 січня 1918 року – Українська Народна Республіка проголосила незалежність і боролася за право бути «самостійною, ні від кого незалежною, вільною, суверенною державою українського народу». Цей факт руйнує твердження російської пропаганди, буцімто Української держави не існувало, її вигадали більшовики.

22 січня 1918 року вперше у XX столітті українці проголосили незалежність власної держави – Української Народної Республіки. 24 серпня 1991-го відбулося її відновлення.

Проголошення соборності УНР і ЗУНР 22 січня 1919 року – історичний акт об’єднання українських земель в одній державі, що увінчав соборницькі прагнення українців, розділених кордонами тогочасних імперій. На початку ХХ століття після падіння імперій українці об’єдналися у власній державі. Сьогодні, через трохи більше століття після проголошення Акта Злуки, ми об’єднані у відстоюванні своєї незалежності і держави. А після перемоги над російським агресором Україна відновить свою соборність.

Термін «соборність» має кілька значень. Це й об’єднання в одне державне ціле всіх земель, заселених певною нацією на суцільній території. І духовна консолідація всіх громадян держави, їх згуртованість, незалежно від національності. Соборність – це також територіальна цілісність держави. Тому звільнення від російського окупанта українських земель є нашою спільною метою.

Соборність невіддільна від державності, суверенітету й незалежності народу, які є фундаментом для побудови демократичної̈ держави, запорукою виживання й існування нації.

 

Ідея соборності була й залишається базовою національною цінністю українців. А нині вона є передумовою успіху нашого спротиву зовнішній агресії.

Сьогодні соборність для України означає деокупацію всіх територій, захоплених ворогом, відновлення єдності з Донеччиною, Луганщиною та Кримом.

Соборність передбачає не лише пам’ять про спільне минуле, а й потребує згуртованої співпраці заради майбутнього. Коли ми, люди з різних регіонів країни, разом працюємо, створюємо знакове й важливе, боремося з окупантами.

Радянська та російська пропаганди завжди нав’язували переконання, що українці діляться на «східняків»  і «западенців». Проте в сучасному спротиві російській агресії ми довели свою згуртованість і спільне прагнення жити у вільній державі, яка сама визначає своє майбутнє. Ця пропаганда зазнала краху.

Українська незалежність понад 100 років тому зазнала поразки від більшовиків, зокрема, через використанням ними методів гібридної війни: невизнання своїх військ на території УНР, створення маріонеткових псевдореспублік, підтримку антиукраїнських рухів. Але також – через періодичний брак згуртованості в діях, попри спільне бажання українців жити в об’єднаній державі. Сьогодні Російська Федерація знову прагне знищити українську державність і окупувати нашу землю. Тож так важливо залишатися монолітними в боротьбі проти ворога.

Нині Україна продовжує боротьбу за незалежність. Тому соборність залишається на порядку денному національних завдань. Цілісність держави буде цілковито відновлена тільки після того, як Україна звільнить усі території, захоплені ворогом.  Соборність – мета Перемоги.

Цьогорічна кампанія до Дня Соборності України проходить під гаслом «Україна соборна. Разом до Перемоги!».

 

 

Ліричний Сосюра та революційний Стус: 

поезія, яка болить і зараз

Вони народилися на Донбасі 6 січня з різницею у 40 років. Вони любили Україну, хоча і по-різному: один лірично розповідав про її красу, інший – революційно, дещо агресивно закликав боротися за її незалежність. Вони по-різному ставилися до радянської влади, але в біографії кожного з них за часів СРСР є звинувачення в націоналізмі. Вони стали видатними українськими поетами, черговим підтвердженням, що Донбас був українським. Радіо Донбас.Реалії згадало вірші Володимира Сосюри та Василя Стуса, які і зараз залишаються актуальними – про Україну та борців, які не дозволять їй бути під російським гнітом.

Володимир Сосюра народився 6 січня 1898 року у Дебальцевому на Донбасі. Він увійшов у радянську літературу завдяки поемі «Червона зима»,  а за вірш «Любіть Україну» у радянській газеті «Правда» Сосюру назвали «націоналістом» та «продажним бандерівцем». Поет упродовж 30 років потай писав поеми «Розстріляне безсмертя» та «Мазепа», які були опубліковані через 23 роки після його смерті.

      Василь Стус народився 6 січня 1938 року. Більшість свого життя прожив у Донецьку. На відміну від Сосюри, не став радянським поетом, навпаки, відмовився від громадянства СРСР, тому що не хотів «бути рабом».  Його принциповість та проукраїнськість була покарана арештом. Проте Стус  ніколи не вважав, що дарма боровся з радянською владою.  Слова Стуса  у вірші «Як добре те, що смерті не боюсь я» залишаються криком боротьби, але вже не з радянською владою, а російською.  Його вірші про вічну боротьбу, про свободу, що не ув’язнити, про те, що потрібно терпіти, як би не було важко, про Україну, яка обов’язково буде вільною. 

Запрошуємо до бібліотеки ознайомитися з творчістю відомих українських  письменників!